Не заходила на свій блог якихось два тижні, а тут вже перекотиполе літає :( Треба це виправляти :) Оскільки, під час сесії і підготовки до неї - мені катастрофічно не вистачало часу на художню літературу, мій список прочитаного такий бідний, що навіть немає сенсу зараз про

книжки писати. Сесія вже закінчилась, і з цього тижня я можу сміливо, з чистою совістю братись за цікаві книженції і думаю, згодом матиму про що вам написати :)
А щоб мій блог не був таким пустим і самотнім - вирішила запровадити нову рубрику. Цього разу писатиму про кіно :) За останні три місяці я передивилась силу-силенну фільмів, тож матиму чим поділитись з вами :) Не називатиму це рецензіями, швидше такими собі маленькими коментарями. Гадаю, про кіно - цікаво читати всім, а про хороше кіно - ще цікавіше :)

Тому, запасайтесь попкормом і чекайте на мої враження щодо нещодавно 

переглянутих кінострічок :)

 Сутінки накривають це місто. Люди зачиняють вікна, ставлять замки на двері, засувають фіранки і тихо промовляють свої молитви. Ти ступаєш тихо, ледь чутними кроками, допоки все місто засинає. Ти гість, який завжди на крок попереду. О, моя люба! Чи вгадаємо ми коли-небудь твій наступний хід? Скажи, у які наступні двері ти постукаєш? А як ти ці двері обираєш? Навмання чи ви граєте у якусь лотерею? Як обирає, той хто посилає тебе у це місто? 
Це чорне траурне вбрання, ці крижані руки і цей холодний погляд - чому ми бачимо тебе тільки такою? А якою тебе бачать вони, мої милі хороші друзі? Чи посміхаєшся ти їм? Чи кажеш, куди і до кого ти їх ведеш? 
Розкажи мені, моя мила - що ж вони тобі кажуть наостанок? Чи просять щось? А може моляться? Що вони думають у ці хвилини? 
Я знаю, моя мила - що задаю тобі надто багато запитань. Ти мудра жінка, яка скаже: "На все свій час". І дійсно, на все свій час і ми ще колись зустрінемось з тобою. Але єдине прошу я тебе: запізнись цього вечора у це місто. Не приходь так вчасно, не стукай в усі ці двері. Цим холодним, зимовим вечором залишись надворі. Подаруй їм ще одну спокійну ніч, без страху, горя, запалювання свічок і сліз мами. Благаю: подаруй їм ще один світанок...

Канікули вже позаду, робочий тиждень тільки-но розпочався, а до мене вгості навідалась муза і я не могла не дописати щось у блог. Вже по старій, добрій традиції - книжкові відгуки в студію! :)
Цього разу -
 III. Грудень

• Ельчин Сафарлі "Рецепти щастя"
• Джон Грін "Винні зірки"
• Карлос Руїс Сафон "Гра янгола"

Ця книга дуже душевна, я б навіть сказала, вона лікує душу. Тут немає якоїсь філософії і Ельчин Сафарлі не винаходить велосипед, але усе дуже просто, затишно і душевно-тепло. Це такі собі нотатки із особистого щоденника, власні спостереження, висновки, смачні рецептки і неймовірні описи Стамбула. Після цієї книги, мені самій страшно захотілось побувати в країні, де сходиться Захід і Схід, європейські традиції і азіатський менталітет. А ще читаючи "Рецепти щастя" я дуже шкодувала, що немаю паперової версії цієї книги, адже хотілось підкреслювати олівчиком кожну цитату.
Ось наприклад:
"Іноді для щастя достатньо теплого ліжка, гуртки гарячої кави і ... тарілочки пасти." Або ж:
«Твої» люди завжди з тобою, поруч, не важливо, як і де, - на сусідній табуретці або у віконці скайпу"

  

Коли ця книга і цей фільм набули такої великої популярності - я свято переконувала себе, що не буду читати ні першого, ні дивитись другого. І ось одного чудового, грудневого вечора, коли у двері до мене непомітно постукала депресія і мені захотілось подивитись чогось підліткового і сопливого, саме екранізація "Винні зірки" виявилась під рукою. Яким ж було моє здивування, коли я побачила, що цей мейнстрімовий фільм не такий вже й поганий. Звичайно, він не тягне на шедевр сучасного кінематографу, але ідея якась в ньому є, актори підібрані вдало, та й музика просто до мурашок. І це мене підкупило. Та й тема хвороби - не залишає нікого байдужим. Плюс сподобались мені відсилки до історії про Анну Франк.  І може оправдання мені немає, але вже вночі я після перегляду екранізації, я почала читати саму книжку. Звичайно, під саундтреки з фільму. І зовсім, не шкодую витраченого часу. Книга невелика, але багато що відкриває перед юним читачем. Адже ми усі співчуваємо хворим, але мало знаємо про те, як вони живуть і що залишається за кадром. Але ця книга не тільки про хворобу, вона про любов. Про любов, яка навіть сильніша за хворобу і смерть.

 

Творами Карлоса Руїса Сафона, я не перестаю захоплюватись. Читаючи чергове його творіння, я зловила себе на думці, що не можу відірватись і читаю всюди і весь час. А попробуйте відволіктись, коли читаєте таку цікаву книженцію. Це продовження "Тіні вітру", тут знову перед читачем постає загадковий Цвинтар забутих книг і як на долоні простягається ціла Барселона ( подумками я вже пакувала туди валізи). Та тут вже інші головні герої, інша сюжетна лінія і загадок вдвоє більше. Що пише в анотації:

"Дивна історія Давида, молодого журналіста з "міста магів і алхіміків" Барселони, якому таємничий видавець, підозріло схожий на одного з вікопомних Князів Темряви, замовляє якусь Книгу ...

Чим не останній спосіб прославитися для чоловіка, який перетворив твір друга в шедевр, але не зумів написати шедевр власний, втратив кохану жінку і вмирає від невиліковної хвороби?

Але всі, хто намагався написати Книгу до Давида, вже загинули при загадкових обставинах. Всі, хто був хоч якось пов'язаний з процесом написання, - теж.

Чому це сталося? Чому продовжує відбуватися?

Як тільки Давид намагається знайти відповідь на ці питання, - йому відразу стає ясно: Темрява не любить, коли смертні втручаються в її межі."
Інтригує, чи не так?  До речі, цикл "Цвинтаря забутих книг" можна читати в довільному порядку, тобто ви можете і не починати з першої частини, а наприклад взятись одразу за третю, а потім за першу. Читати може, як душа забажає, головне просто отримувати від цього задоволення. А тут - воно гарантоване. 

Якщо мені б довелось описувати свій книжковий жовтень - то це були б просто пусті рядки. На превеликий жаль, окрім підручників і конспектів, ніяких інших книжок я у жовтні не бачила. Тому, щоб на моїй сторінці не було пустих полів, я одразу перейду до листопада. 
 Отож,
II. Листопад 2014

• Карлос Руїс Сафон "Тінь вітру"
• Касандра Клер "Механічний ангел"
• Крістіна Спрінгер "Захоплююча еспрессологія"

Цього автора я можу сміливо назвати відкриттям року! Давно я вже не читала таких якісних, а головне цікавих книг. Ця захопила мене просто з перших сторінок і я буквально, закохалась в іспанську літературу. Щоб не розписувати далі свого захвату і похвали автору, залишу нижче анотацію, вона розповість усе краще за мене :)

Дія роману починається в 1945 році в Барселоні, де герой, будучи ще десятирічним хлопчиком, знайомиться з таємничої книгою, яка абсолютно змінює його життя. Протягом двадцяти років герой намагається розгадати таємниці, пов'язані з цією книгою, зустрічаючи на своєму шляху дивних незнайомців, сліпуче красивих жінок, вивчаючи занедбані володіння проклятого роду і намагаючись зрозуміти незрозумілі обставини, пов'язані з життям людей, сповнених пекучою любов'ю і не менш лютою ненавистю. Заплутаний сюжет, немов скручений по спіралі, веде читача в невідомі таємниці свідомості, вражаючи уяву своєю багатозначністю.

Інтригує, чи не так? :) Якщо ви засумували за якісною літературою, за пригодами і таємницями - запрошую на сторінки книги "Тінь вітру". І гарантую після цієї книги, вам як і мені страшенно захочеться в Барселону ;)

Якщо в першу книгу я просто закохалась, то цю я просто зненавиділа. Взялась я за неї в надії, хоч і на сторінках, але помандрувати вікторіанською Англією. А натомість я отримала цілий комплект якоїсь нечисті, яка влаштовує гидкі шабаші і де в кожного героя якісь дивні родинні таємниці. Якась Санта-Барбара просто :(. Книга виявилась нудною, пригоди ніякими, а любовна лінія - посередня. Ця серія нараховує ще дві книги, але у мене немає жодного бажання за них братись. Щоб мандрувати вікторіанською Англією - все ж краще братись за письменників тих часів. Вони хоч знали про що писати :)

Ну, а ця книга - це такий конкретний середнячок. Нічого грандіозного я від неї і не очікувала, але як справжня кавоманка, не могла пройти повз. 

Сімнадцятирічна Джейн Тернер працює баристою в кав'ярні Wired Joe's і таємно закохана в Уїлла, симпатичного студента-завсідника. Джейн давно веде «еспрессологічний» щоденник, в якому з дивовижною точністю співвідносить характери клієнтів з кавовими напоями, які ті замовляють. І Уїлл, якщо вірити кавовій психології, абсолютно не підходить їй в кохані...Коли про зошит і дивний каво-психологічний талант міс Тернер дізнаються сторонні, еспрессологія виходить на новий рівень. Завдяки Джейн сотні самотніх сердець зігріє любов, але їй самій доведеться пережити чимало труднощів.  

Вже по анотації я зрозуміла, що це легке, мімішне чтиво. І не помилилась. Книга легка, тут немає якихось філософських тем чи глибокого змісту. Просто про життя 17-річної дівчини, про каву і звичайно ж, про любов. Якщо вам хочеться розслабитись і не забивати мозок, холодними вечорами - "Захоплююча еспрессологія" саме те, що лікар прописав :) 

Більше про книги, прочитанні у грудні - вже у моєму наступному дописі :) А поки писатиму, ви не забувайте запастись запашною кавою і хорошою музикою :) І тоді хороший настрій - забезпечений.                    

  Якщо іншим осінь зазвичай дарує натхнення, то моя "добра" осінь 2014 вижала з мене усі соки і зовсім не залишала часу на якісь інші справи, окрім навчання. Власне, тому цілу осінь і ще добрий шматок зими на моєму блозі було так порожньо і буквально літало перекотиполе. Та коли на календарі з'явилась позначка "2 січня" я зрозуміла, що треба виправлятись, шукати музу і писати, писати і ще раз писати щось у своєму блозі. І найперше чим я хочу з вами поділитись - це трохи розповідей і вражень про книги, прочитанні мною за чотири місяці. Їх не так вже й багато, але мені буде приємно розповісти про ці декілька книжечок. А раптом хтось чекав на мої міні-рецензії чи й сам шукає, яку б книгу прочитати :). 

 Якщо у вас є якісь запитання, рекомендації чи побажання - це все ви можете залишити на моїй сторінці в аску:
http://ask.fm/coffeewithangel

Отож, вйо до книжкових відгуків :)
І. Вересень 2014

• Алан Бредлі "Копченний оселедець без гірчиці"
• Олександр Дюма "Три мушкетери" 
• Жаклін Уілсон "Уроки кохання"
• Кетрін Фішер "Інкарцерон"
• Володимир Набоков "Чарівник"

Алан Бредлі не перестає мене приємно дивувати. Чергова книга і я знову захоплена і ще три дні ходжу під враженням. Здавалось, що ховається за такою дитячою обкладинкою третьої частини про пригоди Флафії деЛьюс? А ховається там дуже непоганий детектив за усіма англійськими традиціями, скажу я вам. Ось, що нам розповідає анотація:
У старовинному англійському маєтку Букшоу мешкають останні представники аристократичного роду - ексцентричний полковник де Льюс і три його дочки. Поки полковник гарячково шукає способи врятувати сім'ю від банкрутства, розпродаючи колекцію марок і родове столове срібло, дві старші донечки, Офелія і Дафна, грають з молодшою в інквізицію, але Флавії не до ігор, вона зайнята черговим розслідуванням. Цього вже цілком достатньо, щоб зійти з розуму, але до всього іншого на території Букшоу здійснюють напад на циганку-ворожку, яка розбила табір у лісі, а Флавія знову знаходить труп - на тризубці фонтану - хтось, явно не позбавлений цинізму і почуття гумору , повісив місцевого пройдисвіта Брукі Хейрвуда. За розслідування береться упертий інспектор Хьюіт, як звичайно, недооцінюючи розшукні таланти всюдисущої одинадцятирічної дівчинки з Букшоу. Хто як не Флавія з її настирливістю, розумом і невгамовною цікавістю зуміє пов'язати низку зникнень, смертей, крадіжок і викрадень, що трапилися в найтихішому Бішоп-Лейсі за останні роки.  

Особисто мені, книга запам'яталась захопливими пригодами і цікавими розслідуваннями головної героїні Флафії (до речі, у цій ж книзі автор ще краще відкриває перед нами характери 11-річної дівчинки і всього її сімейства). Не скажу, що в цьому детективі все дуже заплутано й інтрига просто величезна. Ні, звичайно він не може конкурувати з творіннями Агати Крісті чи Артура Конан Дойла, але я зовсім не шкодую витраченого часу і вже з нетерпінням чекаю миті, коли візьмусь за четверту книгу Алана Бредлі, а саме: "О, я від примар хвора". 
(Якщо вас зацікавили інші книги Алана Бредлі, відгуки на них ви зможете знайти тут:
http://dianelabirdy.blogspot.com/2014/09/blog-post_99.html

Ну, а на цю книгу і рецензій писати ніяких не треба - усі і так знають, що вона прекрасна і вже давно стала еталоном францюзької класики. 

Мені хоч соромно це визнати, але дісталась я до цієї книги тільки у 17 років і навіть трохи шкодую, що не читала її раніше. Коли мені було 11 років, моя бабуся настійливо рекомендувала мені прочитати "Трьох мушкетерів", а я як мале, юне дитя так само настійливо відмовлялась ( бо хто ж хоче щось робити, коли його примушують?). І так продовжувалось 6 років, поки моя люба бабуся врешті не втомилась і не здала позиції. Усе було б чудово, якби одного прекрасного дня я не підійшла до бабці і не сказала: "А давайте ваших мушкетерів. Я прочитаю". Ох, і довго сміялась моя бабця і мушу визнати, вона перемогла. Книга виявилась дійсно чудовою. Місцями я сміялась, місцями співпереживала разом із головними героями. І сказати чесно, я просто закохалась в цю чарівну четвірку, хоч вони ще й ті бешкетники :) 

Ну, а якщо ви вже читали цю книгу і вам мало - то рекомендую до перегляду британський серіал "Мушкетери" 2014 року випуску. Спільного із сюжетом книги там небагато, але серіал від того ще цікавіший. 

Якщо ви не любите хоч і гарно написану, але дитячу літературу - то ця книга явно не для вас і ви можете легко перейти до наступних моїх відгуків. Буду відвертою: ця книга для любителів. Хоч написана вона для дівчаток вікової категорії 13-15 років, у ній піднімаються дорослі проблеми. Вона про батьків, які часто бувають строгими, вона про однокласників, які дуже часто тебе не розуміють і шукають приводу з тебе поглузувати, а ще ця книга про любов. Про небезпечне почуття, якому не варто піддаватись, особливо якщо тобі 15, а твоєю симпатією стає дорослий вчитель малювання. Власне, ця ідея мене захопила і я вирішила прочитати цю книгу у свої "вже давно не 14". Часами я сиділа заворожена цією книгою, а часом мене просто виводила із себе наївність головної героїні і відсутність будь-якого логічного мислення в її батьків чи того самого вчителя малювання. У дечому ця книга мене розізлила, у дечому - ж навчила. Та загалом, якщо ви не підпадаєте під категорію 13-15 категорію - беріться за щось серйозніше :)

Розчаруванням місяця, стала книга, назву якої я навіть не можу нормально вимовити. "І як я взагалі натрапила на цей брєд сивої кобили",- думала я, коли примушувала себе пересилити  400 сторінок цієї книженції. Хоч я і рідко пишу щось негативне про книги, але ця виявилась рідкісною дурнею. Нудно, нудно і ще раз нудно. Зараз читаючи анотацію, я не можу зрозуміти, як я на це купилась:

Уявіть собі в'язницю - величезний надскладний пристрій, в якому поміщений цілий світ: ліси і дороги, міста і моря. Уявіть в'язня, позбавленого пам'яті, але якиц вірить, що він прийшов ззовні, хоча в'язниця запечатана століття тому, і лише одна людина, що увійшла до легенди, зуміла вибратися з неї. Уявіть суспільство, де час зупинився на сімнадцятому столітті, де співіснують середньовічний етикет і заборонені електронні прилади. Уявіть дівчину, яка живе в розкішному маєтку, приречену на ненависний для неї шлюб, залучена в таємну змову з метою вбивства, якого вона одночасно страшиться і бажає. Він - всередині, вона - зовні, але обидва невільні. Уявіть наслідки війни, яка скалічила Місяць; сім кілець у формі черепів із захованими в них вкраденими життями; літаючий корабель; Стіну на краю світу. Уявіть неможливе. Уявіть собі Інкарцерон.

Хоча більшість рецензій і читачів цієї книги мене свято переконували, що це вартісне чтиво. Воно чтивом, власне і виявилось, але далеко не вартісним. А що там ще наркоманського Кетрін Фішер приготувала для свої читачів (написана ще і друга частина), я навіть знати не хочу :\

Останньою книгою прочитаною у вересні, був "Чарівник" Володимира Набокова. Прочитала я цю маленьку книжечку за 20 хвилин в електричці. І цілу дорогу від неї відходила. "Чарівник" - це надзвичайно сумна і трагічна історія. Власне, ця книга була першими кроками Набокова до всім відомої і скандальної "Лоліти". Тут також піднімається проблема педофілії.

"Чарівник" - ця книга не для всіх. Читаючи цю повість, мені було то гидко і відразливо, а то просто хотілось плакати. Ця книга, не з тих, які хочеться перечитувати. Хоча вона і виглядає доволі мило на моїй книжковій поличці, дякуючи моєму чудовому Шпроту :)

Якщо ви психологічно не готові до таких книг, як "Чарівник" - моя вам порада, беріться за щось легше і значно оптимістичне :) А таких книг, повірте вистачає)

Бажаю побільше хороших книг і просто хорошого настрою!

  2015 уже вільно крокує по планеті і так само впевнено оселяється на наших календарях - з чим власне, я і хочу привітати своїх дорогих читачів! :) Хочу побажати вам у новому році миру, радості, домашнього затишку, хороших людей і побільше посмішок. Також бажаю нових досягнень, великих перемог та маленьких відкриттів. Не бійтесь розвиватись, самовдосконалюватись і здійснювати свої мрії!
  Зовсім не випадково, я обрала фоном ось таке світле фото :) Хочу побажати вам у новому році - якнайбільше світла! І не тільки у ваших домівках, але й у ваших серцях. І не бійтесь ділитись цим світлом з іншими :)
  Ну, і вже за старою традицією - ви заварюєте каву\чай, а я пишу відгуки на прочитанні мною книжки чи просто трохи своїх роздумів. Але попереджаю: цього разу беріть горнятка чим побільше, бо у мене назбиралось ой як багато боргів на книжкові відгуки :)
  Приємного вам кавування\чаювання і побільше чудес у новому 2015 році!

                                              430 000 пар взуття
  Величезні залізні ящики, вщент набиті взуттям. Чоловічі черевики, жіночі туфлі і навіть дитячі башмаки. Всього здається 430 000 пар. Складається враження, ніби ти потрапив на якусь дуже велику взуттєву фабрику. Але ж ні, варто тобі роззирнутись і ти розумієш, що це взуття надто вже старе і знищене, як для фабрики, а саме місце де ти стоїш - ніщо інше як дерев'яний барак. Барак концтабору.
  Ти ступаєш невпевнено, навіть боязко  по дерев'яній підлозі, яка рипає під кожним твоїм кроком. Запах у приміщенні затхлий і відає горенним, дихати важко. Окрім 4 довгих колон з ящиками, наповненими різноманітним взуттям більше нічого немає. Але більше і нічого не треба, щоб хоч на хвилинку уявити собі масштаби одного з найбільш жорстоких злочинів тисячоліття.
  Але до цього ти дійдеш вже там, за брамою Майданека. Зараз ти просто боязко оглядаєшся, можливо навіть відчувається тремтіння і на очі навертаються сльози. Тобі робиться страшно, але ти стримуєш плач і просто береш під руку близьку тобі людину. Маму, подругу чи просто знайомого. Цього доторку вистачає рівно для того, щоб пройти ще трішки цим страшним місцем. Вистачає для того, щоб уважно придивитись до цього взуття. Ось тепер ти помічаєш зелені стрічки на красивих жіночих туфлях, поглядом можеш знайти черевички на платформі чи навіть, дитячі башмачки дуже маленького розміру. Сил йти далі вже не залишається. Вже по дорозі до виходу стоїть велика, металева таблиця, яка розповідає про те, як сортували взуття в'язнів, обшукували на предмет коштовностей, а потім розсортовували всі ці туфлі, черевики, сандалі і передавали для тих чи інших фірм чи то навіть використовували у гуманітарних цілях. Наскільки вдається зрозуміти з польської, лише з цього концтабору знайшли приблизно 430 000 пар взуття(!). Про те, що тобі робиться ще гірше - можна навіть і не писати. Ти просто плентаєшся надвір, жадібно ковтаєш свіже повітря і думаєш. Напевно, навіть стоячи біля газових камер, ти так гостро не відчував усієї реальності існування цих людей, що тут загинули.  Не те, щоб ти не знав про все, що робилось у часи війни, можливо навіть переглянув про це декілька кінострічок, але тільки тепер усвідомив, що це не просто історія. Тут, на Майданеку, ти ніби відчував, як дихає у спину смерть. 
  Тут, у цьому меморіальному комплексі, ти ставиш собі мільйони запитань. Та чи не найперше це "Чому так сталось?". Напевно, до них ще й додається молитва. Молитва, щоб війна у твоїй країні припинилась. Бо ще рік тому, ти б зовсім по-іншому пережив  цю поїздку на Майданек. Та цього сонячного дня у цьому далеко не сонячному, а страшному місці ти по-справжньому розумієш, що таке мир. 
  На годиннику без десяти хвилин шоста. Ворота меморіального комплексу, а в минулому концтабору Майданек ось-ось будуть зачинятись для відвідувачів. Оглянути мавзолей, крематоріум і декілька бараків вже не залишається часу. Та мабуть так краще. Є історії, які неможливо дочитувати до кінця спокійно, без сліз і сотень запитань. Є історії, забути, які не можна. Є історії, повтору яких не можна допустити.
  Ти обертаєшся, витираєш мокрі очі, ніжно обіймаєш маму і ви разом, мовчки залишаєте позаду себе місце людського горя і смерті. Говорити не хочеться нічого, у вас обох, немовби свинець на серці. Але є одна крапля, яка здається може розплавити навіть цей свинець. Вона називається "надія". Надія на те, що це ще не кінець, що помираючи, ці люди відходили у світ кращий, і там Милосердний Батько зустрічав своїх дітей з розпростертими обіймами і витирав їхні сльози. Надія на те, що так само Бог зустрічає усіх своїх діток з Майдану чи АТО. Надія на те, що стихнуть у небі звуки снарядів і завтра нас усіх зустріне спокійний і мирний ранок. Надія, це все що у нас залишилось і здається, вона дарована самим Богом, який чекає з розпростертими обіймами і витирає наші заплакані очі...