Сутінки накривають це місто. Люди зачиняють вікна, ставлять замки на двері, засувають фіранки і тихо промовляють свої молитви. Ти ступаєш тихо, ледь чутними кроками, допоки все місто засинає. Ти гість, який завжди на крок попереду. О, моя люба! Чи вгадаємо ми коли-небудь твій наступний хід? Скажи, у які наступні двері ти постукаєш? А як ти ці двері обираєш? Навмання чи ви граєте у якусь лотерею? Як обирає, той хто посилає тебе у це місто? 
Це чорне траурне вбрання, ці крижані руки і цей холодний погляд - чому ми бачимо тебе тільки такою? А якою тебе бачать вони, мої милі хороші друзі? Чи посміхаєшся ти їм? Чи кажеш, куди і до кого ти їх ведеш? 
Розкажи мені, моя мила - що ж вони тобі кажуть наостанок? Чи просять щось? А може моляться? Що вони думають у ці хвилини? 
Я знаю, моя мила - що задаю тобі надто багато запитань. Ти мудра жінка, яка скаже: "На все свій час". І дійсно, на все свій час і ми ще колись зустрінемось з тобою. Але єдине прошу я тебе: запізнись цього вечора у це місто. Не приходь так вчасно, не стукай в усі ці двері. Цим холодним, зимовим вечором залишись надворі. Подаруй їм ще одну спокійну ніч, без страху, горя, запалювання свічок і сліз мами. Благаю: подаруй їм ще один світанок...