пʼятниця, 2 травня 2014 р.

Щось із моїх нотаток...
Розділ 1


... Я стояла у своїй кімнаті і продовжувала дивитись у вікно. Перед моїми очима відкривався дивовижний краєвид... Сонце немов граючись деінде пускало свої промінчики, з-під снігу виринали стрілочки перших квітів та зелененької трави... Але я була настільки поглинута своїми думками, що й здавалося не помічала усієї цієї весняної краси. Я б ще довго стояла б так непорушно, втупившись поглядом у вікно, якби дещо не привернуло моєї уваги. Я відчинила вікно і кімнату війнуло прохолодним повітрям, а разом із ним, я почула спів пташок...
- Ви все таки прилетіли ?.. Ви не забули про мене ?- прошепотіла я і усміхнулась. На моєму обличчі з'явилась та ж дитяча посмішка, а у серці - невимовна радість. Мені стало тепло-тепло, з кожною хвилею це тепло ставало все більшим, а радість ще безмежнішою...
 Забувши про усю дорослість і серйозність, немов 6-річна дівчинка, я вибігла з кімнати і підстрибуючи на сходинках, побігла у підвал. Підвал був невеличкий, тож мені не знадобилося багато часу, щоб відшукати чорну фарбу і пензлик.
 Повернувшись у кімнату, я поглянула на стіну, поруч котрої було вікно.
 - Ось ця згодиться, - подумала я. Для натхнення я вирішила увімкнути музику, і з колонок залунала моя улюблена "Skinny Love". Я обережно відкрила бляшанку з чорною фарбою, умокнула у неї пензлик і підійшла до стіни. Легенько доторкнувшись пензлем до її поверхні і на стіні з'явилась маленька, чорна пляма. Я дуже хвилювалась, у мене трусились руки та все ж переповнена радісними емоціями, легким порухом руки, я вивела декілька плавних, чітких ліній.      Мій задум виявився не таким уже й легким і я ще й добряче замастилась фарбою. Але побачений мною, через декілька хвилин результат мене глибоко вразив. І я уже не в змозі стримувати той океан емоцій, що вирував усередині, заплакала. Мабуть, зі сторони це виглядало доволі дивно, як я стояла втупившись поглядом у стіну і тихенько схлипувала. Сльози котились по моїх щоках, тож я обернулась за носовичком і побачила у дверях маму.
 Вона стояла, спершись об дверну раму, у своєму робочому, джинсовому комбінезоні з квіточками і у панамці. Замурзана на обличчі й з лопаткою і лійкою у руках, заплетена у дві косички - вона виглядала досить таки кумедно. Увесь цей день, вона провела пораючись у саду.
Це було чи не найулюбленішим її місцем у цьому домі , і вона могла години проводити у саду. У моєї мами був природжений талант садівника. Я й сама інколи  любила посидіти у нашому садочку, милуючись результатом маминої праці. Там було дуже багато різноманітних квітів і доглядаючи за ними, моя мама виглядала справді щасливою. Усім нашим друзям дуже подобався мамин садок, а її букети частенько ставали окрасою у Костелі.
 І ось навіть зараз, стоячи у дверному пройомі , уся замурзана, з двома кумедними косичками і рум'яними щічками, - вона виглядала немов маленька дівчинка. Я уже давно не бачила її такою щасливою.
- "З переїздом у цей будинок, вона помолодшала років на 20 ",- подумала я.
- Ти таки посадила ті соняшники, привезені з України ?- промовила я до мами.
- Звісно. А ти таки здійснила свій давній задум? - і вона поглядом вказала на стіну.
Обернувшись я з ніжністю поглянула на своїх пташок. На білій стіні, чорною фарбою були зображені пташки, які вилітали з відчиненої клітки...
 Мама підійшла до мене і побачивши мої сльози, зняла свої садові рукавиці і пригорнула мене до себе. Я пригорнулась до неї і мені війнуло ароматом випічки, квітів і весни...
Вона обійняла мене міцніше і я відчула, як з очей знову линуть сльози.
- Ти таки намалювала їх? - тихенько запитала вона.
 Я кивнула.
 - Я люблю тебе, - промовила вона.
 - А я тебе, - прошепотіла я.
І ми стояли так довго-довго обійнявшись і плакали від радості.
А потім увесь вечір, ми сиділи біля каміну, насолоджуючись ароматною кавою і тірамісу.
Зовсім забула, моя мама таки навчилася готувати тірамісу.
І ще забула написати про найголовніше :
 Ми таки стали щасливими...
                                                            Кінець 1 розділу
                                                                                                                           Dianela Birdy
                                                                                                                                (16.12.2012 A.D.)

The English Roses | via Tumblr

пʼятниця, 25 квітня 2014 р.

Скажи, твоє серце не лине, Агато,
Від моря засмічених улиць міських
До іншого моря, де сяйва багато,
Де тоне все в чарах дівочо-ясних.
Туди твоє серце не лине, Агато?

О море широке, вгамуй мої рани.
Хто даром співецьким тебе наділив?
Вітри над тобою гримлять, як органи
А ти колисковий наспівуєш спів.
О море широке, вгамуй мої рани..

В хиткому вагоні, на кермі фрегата
Тут сльози потоком нечистим течуть
«Полинемо звідси! - ти скажеш, Агато
Щоб горя не бачить і плачу не чуть»
В хиткому вагоні, на кермі фрегата

Та як ти далеко, запáшний мій раю,
Де радість витає, сміється блакить,
Де гідна любові людина кохає,
Де чисте бажання на серці горить,-
О, як ти далеко, запашний мій раю

Мій раю зелений, кохання дитяче,
Квітки й поцілунки, забави й пісні.
І скрипка, що в сутіні тужить і плаче
I вечір над садом, і кубки хмільні,
Мій раю зелений, кохання дитяче.

Мій раю невинний, несміливі втіхи
Як дальній Китай, ви далекі від нас
Ні чари дзвінкого сріблистого сміху
Ні скарги тужливі не викличуть вас,
Мій раю невинний, несміливі втіхи