430 000 пар взуття
Величезні залізні ящики, вщент набиті взуттям. Чоловічі черевики, жіночі туфлі і навіть дитячі башмаки. Всього здається 430 000 пар. Складається враження, ніби ти потрапив на якусь дуже велику взуттєву фабрику. Але ж ні, варто тобі роззирнутись і ти розумієш, що це взуття надто вже старе і знищене, як для фабрики, а саме місце де ти стоїш - ніщо інше як дерев'яний барак. Барак концтабору.
Ти ступаєш невпевнено, навіть боязко по дерев'яній підлозі, яка рипає під кожним твоїм кроком. Запах у приміщенні затхлий і відає горенним, дихати важко. Окрім 4 довгих колон з ящиками, наповненими різноманітним взуттям більше нічого немає. Але більше і нічого не треба, щоб хоч на хвилинку уявити собі масштаби одного з найбільш жорстоких злочинів тисячоліття.
Але до цього ти дійдеш вже там, за брамою Майданека. Зараз ти просто боязко оглядаєшся, можливо навіть відчувається тремтіння і на очі навертаються сльози. Тобі робиться страшно, але ти стримуєш плач і просто береш під руку близьку тобі людину. Маму, подругу чи просто знайомого. Цього доторку вистачає рівно для того, щоб пройти ще трішки цим страшним місцем. Вистачає для того, щоб уважно придивитись до цього взуття. Ось тепер ти помічаєш зелені стрічки на красивих жіночих туфлях, поглядом можеш знайти черевички на платформі чи навіть, дитячі башмачки дуже маленького розміру. Сил йти далі вже не залишається. Вже по дорозі до виходу стоїть велика, металева таблиця, яка розповідає про те, як сортували взуття в'язнів, обшукували на предмет коштовностей, а потім розсортовували всі ці туфлі, черевики, сандалі і передавали для тих чи інших фірм чи то навіть використовували у гуманітарних цілях. Наскільки вдається зрозуміти з польської, лише з цього концтабору знайшли приблизно 430 000 пар взуття(!). Про те, що тобі робиться ще гірше - можна навіть і не писати. Ти просто плентаєшся надвір, жадібно ковтаєш свіже повітря і думаєш. Напевно, навіть стоячи біля газових камер, ти так гостро не відчував усієї реальності існування цих людей, що тут загинули. Не те, щоб ти не знав про все, що робилось у часи війни, можливо навіть переглянув про це декілька кінострічок, але тільки тепер усвідомив, що це не просто історія. Тут, на Майданеку, ти ніби відчував, як дихає у спину смерть.
Тут, у цьому меморіальному комплексі, ти ставиш собі мільйони запитань. Та чи не найперше це "Чому так сталось?". Напевно, до них ще й додається молитва. Молитва, щоб війна у твоїй країні припинилась. Бо ще рік тому, ти б зовсім по-іншому пережив цю поїздку на Майданек. Та цього сонячного дня у цьому далеко не сонячному, а страшному місці ти по-справжньому розумієш, що таке мир.
На годиннику без десяти хвилин шоста. Ворота меморіального комплексу, а в минулому концтабору Майданек ось-ось будуть зачинятись для відвідувачів. Оглянути мавзолей, крематоріум і декілька бараків вже не залишається часу. Та мабуть так краще. Є історії, які неможливо дочитувати до кінця спокійно, без сліз і сотень запитань. Є історії, забути, які не можна. Є історії, повтору яких не можна допустити.
Ти обертаєшся, витираєш мокрі очі, ніжно обіймаєш маму і ви разом, мовчки залишаєте позаду себе місце людського горя і смерті. Говорити не хочеться нічого, у вас обох, немовби свинець на серці. Але є одна крапля, яка здається може розплавити навіть цей свинець. Вона називається "надія". Надія на те, що це ще не кінець, що помираючи, ці люди відходили у світ кращий, і там Милосердний Батько зустрічав своїх дітей з розпростертими обіймами і витирав їхні сльози. Надія на те, що так само Бог зустрічає усіх своїх діток з Майдану чи АТО. Надія на те, що стихнуть у небі звуки снарядів і завтра нас усіх зустріне спокійний і мирний ранок. Надія, це все що у нас залишилось і здається, вона дарована самим Богом, який чекає з розпростертими обіймами і витирає наші заплакані очі...
Величезні залізні ящики, вщент набиті взуттям. Чоловічі черевики, жіночі туфлі і навіть дитячі башмаки. Всього здається 430 000 пар. Складається враження, ніби ти потрапив на якусь дуже велику взуттєву фабрику. Але ж ні, варто тобі роззирнутись і ти розумієш, що це взуття надто вже старе і знищене, як для фабрики, а саме місце де ти стоїш - ніщо інше як дерев'яний барак. Барак концтабору.
Ти ступаєш невпевнено, навіть боязко по дерев'яній підлозі, яка рипає під кожним твоїм кроком. Запах у приміщенні затхлий і відає горенним, дихати важко. Окрім 4 довгих колон з ящиками, наповненими різноманітним взуттям більше нічого немає. Але більше і нічого не треба, щоб хоч на хвилинку уявити собі масштаби одного з найбільш жорстоких злочинів тисячоліття.
Але до цього ти дійдеш вже там, за брамою Майданека. Зараз ти просто боязко оглядаєшся, можливо навіть відчувається тремтіння і на очі навертаються сльози. Тобі робиться страшно, але ти стримуєш плач і просто береш під руку близьку тобі людину. Маму, подругу чи просто знайомого. Цього доторку вистачає рівно для того, щоб пройти ще трішки цим страшним місцем. Вистачає для того, щоб уважно придивитись до цього взуття. Ось тепер ти помічаєш зелені стрічки на красивих жіночих туфлях, поглядом можеш знайти черевички на платформі чи навіть, дитячі башмачки дуже маленького розміру. Сил йти далі вже не залишається. Вже по дорозі до виходу стоїть велика, металева таблиця, яка розповідає про те, як сортували взуття в'язнів, обшукували на предмет коштовностей, а потім розсортовували всі ці туфлі, черевики, сандалі і передавали для тих чи інших фірм чи то навіть використовували у гуманітарних цілях. Наскільки вдається зрозуміти з польської, лише з цього концтабору знайшли приблизно 430 000 пар взуття(!). Про те, що тобі робиться ще гірше - можна навіть і не писати. Ти просто плентаєшся надвір, жадібно ковтаєш свіже повітря і думаєш. Напевно, навіть стоячи біля газових камер, ти так гостро не відчував усієї реальності існування цих людей, що тут загинули. Не те, щоб ти не знав про все, що робилось у часи війни, можливо навіть переглянув про це декілька кінострічок, але тільки тепер усвідомив, що це не просто історія. Тут, на Майданеку, ти ніби відчував, як дихає у спину смерть.
Тут, у цьому меморіальному комплексі, ти ставиш собі мільйони запитань. Та чи не найперше це "Чому так сталось?". Напевно, до них ще й додається молитва. Молитва, щоб війна у твоїй країні припинилась. Бо ще рік тому, ти б зовсім по-іншому пережив цю поїздку на Майданек. Та цього сонячного дня у цьому далеко не сонячному, а страшному місці ти по-справжньому розумієш, що таке мир.
На годиннику без десяти хвилин шоста. Ворота меморіального комплексу, а в минулому концтабору Майданек ось-ось будуть зачинятись для відвідувачів. Оглянути мавзолей, крематоріум і декілька бараків вже не залишається часу. Та мабуть так краще. Є історії, які неможливо дочитувати до кінця спокійно, без сліз і сотень запитань. Є історії, забути, які не можна. Є історії, повтору яких не можна допустити.
Ти обертаєшся, витираєш мокрі очі, ніжно обіймаєш маму і ви разом, мовчки залишаєте позаду себе місце людського горя і смерті. Говорити не хочеться нічого, у вас обох, немовби свинець на серці. Але є одна крапля, яка здається може розплавити навіть цей свинець. Вона називається "надія". Надія на те, що це ще не кінець, що помираючи, ці люди відходили у світ кращий, і там Милосердний Батько зустрічав своїх дітей з розпростертими обіймами і витирав їхні сльози. Надія на те, що так само Бог зустрічає усіх своїх діток з Майдану чи АТО. Надія на те, що стихнуть у небі звуки снарядів і завтра нас усіх зустріне спокійний і мирний ранок. Надія, це все що у нас залишилось і здається, вона дарована самим Богом, який чекає з розпростертими обіймами і витирає наші заплакані очі...
